22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до річниці проголошення Акту об'єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.
Довгим та тернистим був шлях нашого народу до незалежності. Він позначений героїчною боротьбою та невтомною працею, омитий кров’ю воїнів та потом трударів. Проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України стало торжеством вищої історичної справедливості – ми змогли нарешті стати повноправними господарями у своєму домі. Територіальна цілісність України, її соборність сприймалися нами як беззаперечний історичний факт. На жаль, знайшлись політичні сили, які сьогодні поставили під сумнів нашу єдність, які, порушуючи усі норми міжнародного права, намагаються розчленувати нашу державу. То ж не втрачають своєї актуальності мудрі слова великого Кобзаря:
«А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли»
Без такого «єдиномислія» і «братолюбія» нам ніколи не стати повноправними членами європейського співтовариства, не реалізувати свій багатий потенціал, не «запанувати у своїй сторонці».
Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу та є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування. Могутнім поштовхом до піднесення національно-визвольного руху на українських землях стала революція 1917 – 1921 рр. На руїнах Російської імперії постала у 1917р. Українська Народна Республіка, а в Львові через рік було проголошено про створення Західноукраїнської Народної Республіки. Розпад імперій відкривав перспективу до об’єднання українських земель. Вже 3.11.1918 р. в Чернівцях на Всебуковинському вічі було прийнято рішення про приєднання Північної Буковини до ЗУНР. Але на перешкоді возз’єднання стала зовнішня агресія - Румунія анексувала цю територію. Подібна ситуація склалась і в Закарпатті – там, у січні 1919 р, в м. Хусті було проголошено про входження Закарпаття до ЗУНР. Але за рішенням країн Антанти Закарпаття опинилось у складі Чехословаччини.
І все ж ідея соборності, не зважаючи на всі історичні перипетії, продовжувала жити. Про це засвідчили події 22 січня 1919 року. В цей день, у ворожому оточенні, вона вилилась у об’єднанні двох українських держав - Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в єдину українську державу. „Віднині зливаються в одно віками віддалені одна від одної частини України, - Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна - в одну велику Україну. Сповнились одвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати зусилля синів своїх для створення нероздільної незалежної Української держави на добро і щастя українського народу”, - проголошено в Акті про з’єднання всіх українських земель. Багатотисячні маніфестації, що відбулися у Києві у той день, засвідчили нездоланне прагнення народу до незалежності і соборності. Але на перешкоді реалізації історичного Акту злуки стали , на жаль, традиційні для нас причини – відсутність злагоди серед політичної еліти України, втручання у внутрішні справи іноземних держав. Окрім добрих намірів і побажань, необхідно мати політичну волю для їх втілення в життя, вміти поступатись своїми партійними амбіціями заради спільної справи, бути готовими „душу й тіло положити за нашу свободу.” То ж Україні довелось пережити новий поділ - у 1921 р. західноукраїнські землі (теперішні Львівська, Івано-Франківська, Волинська, Тернопільська і Рівненська області) увійшли до складу Польщі. Північна Буковина залишалась під владою Румунії, Закарпаття – Чехословаччини.
Символічно, що відродження незалежності України в 90-х роках XX століття супроводжувалось утвердженням ідеї „Схід і Захід разом!”. 21 січня 1990р. «живий ланцюг» від Києва до Львова засвідчив прагнення українського народу до єдності. І цей дух соборності, який живе в душі кожного із нас, ніколи не дозволить окремим політикам знову розділити нашу незалежну Україну:
Не буде ніколи двох Україн,
Наша воля тверда і незмінна.
І тому народ піднявся з колін,
А грішник упав на коліна.
П. Осадчук «Моя Україна»
Історія України - це повчальний урок про те, що лише єдність народу спроможна забезпечити йому державність і процвітання. Чвари і міжусобні війни завжди призводили до краху державницьких прагнень, поневолення українських земель сусідніми державами.
Ідея соборності України є однією із державотворчих ідей українського народу. Впродовж багатьох століть вона об’єднувала українську спільноту, піднімала на боротьбу галичан і наддніпрянців. І сьогодні, коли знову реальністю стала загроза територіальної цілісності України, коли на Сході нашої держави іде справжня війна, нам як ніколи потрібне «чуття єдиної родини».
Олександр Талімончук, заступник директора з виховної роботи
