Народжені на Різдво: Василь Симоненко й Василь Стус

Відділення загальноосвітної підготовки

08 січня 2019

Існує теорія, згідно з якою природа, наділяючи талантами, думками й устремліннями когось одного, ніби перестраховується, даючи схожий “набір”, а заразом і схожий життєвий шлях ще й комусь іншому – приблизно в одному часовому відтинку, в одній країні, за однакових суспільних умов. Таким чином природа (а може, Бог) ніби говорить: “Якщо одне моє зерня не проросте, його замінить інше…”

Долі Симоненка і Стуса – двох Василів, народжених на Різдво – а заразом їхні помисли, прагнення та ідеали наче доводять цю теорію. Їм обом боліла Україна – тим великим, неперебутнім болем, якого нікому не під силу втамувати. Кожному з цих двох поетів нелегко було в житті навіть із самим собою. Обоє не вміли миритися з найменшою несправедливістю. Обоє боролися. Обоє полягли в тій боротьбі – хоч і кожний по-різному. Обом народження на Різдво ніби обіцяло щасливе життя, а жоден його не отримав. Зате кожен і досі світить у пам’ять свого народу, як провідна Віфлеємська зірка. І цього, мабуть, не так уже й мало.

Вони – з одного покоління. Різниця в роках народження – мізерна (Симоненко народився в 1935, а Стус у 1938). Обоє походять із бідних родин, а тому з самого малечку добре знають усьому ціну. Симоненкове дитинство минуло в курній сільській хаті, сім’ю рано покинув батько. Батьки Стуса, рятуючись від примусової колективізації, утікають із рідної Вінниччини на Донбас, улаштовуються працювати на завод. Обидві родини постійно борються зі злиднями, які проте часто перемагають. Обидва Василі рано дорослішають – шкільним урокам віддають куди більше своєї уваги, ніж хлоп’ячим розвагам. Вочевидь, обоє розуміють, що освіта – то єдина стежка, яка може вивести їх із бідного, безпросвітного, приреченого існування. Тому їхні дитячі портрети, написані сучасниками, багато в чому схожі – зосередженість, серйозність і смуток, який уже жив на дні очей.

Закінчивши школу з медалями, Василі здобувають вищу освіту. Обоє освоюють гуманітарний фах – Стус навчається на історико-філологічному, Симоненко – на журналістському факультеті. У вишівських коридорах якраз блукають свіжі протяги хрущовської відлиги. Тогочасне студентство тільки щойно спробувало скинути з себе полуду минулого – колективізації, репресій, тотального страху. Молодь починала розправляти крила назустріч свіжому вітрові. Літературознавець В’ячеслав Брюховецький – услід віршеві Ліни Костенко – якраз і назве шістдесятників “поколінням переплутаних крил”. Як Симоненко, так і Стус повірили у відлигу. Розвінчування культу Сталіна, реабілітація репресованих, загальний дух свободи вселили в їхні серця надію, яка не тільки обманула, а ще й загартувала, приготувала до майбутньої боротьби за свою Україну.

Навесні 1960 Симоненко вступає до щойно організованого Клубу творчої молоді. Завдання Клубу – розбудова оновленої України. Серед учасників новоствореної спільноти – Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, а також і Василь Стус – скоро чи не всіх їх змелють жорна тоталітарної машини, яка змовкла тільки на короткий час. Симоненко разом із Горською розшукують місця поховань тих, кого розстріляли в тридцятих. Знаходять Биківню. Намагаються надати справі якнайбільшого розголосу. Симоненко вимагає, щоб місцям поховань надали статусу національних меморіалів. Вимоги залишаються без жодної відповіді – проте вони почуті тими, “ким слід”. Симоненко опиняється в зоні особливої зацікавленості “відповідних органів”. Жити йому залишається рік.

Симоненко прекрасно усвідомлював свою місію. А головне – у нього таки насправді була місія. А значить – краще відкинути літературні лекала, забути на час про художню цінність, про новаторство або його відсутність. Коли йдеться про справді високу місію – пробудити в народові віру в цей самий народ – літературні канони блякнуть. “Симоненко в суспільній свідомості сприймається “більше ніж поетом”, – а отже, спроби оцінити його творчий доробок за допомогою винятково літературознавчого інструментарію a priori не осягнуть усього феномену”, – ставить тверду крапку в цьому дискурсі поет і літературознавець Іван Андрусяк.

Василеві Стусу до крапки ще далеко. Попереду – терниста стежка нескінченних осягань. Оскільки до “паперової” роботи його після ув’язнення не допускають, працює на заводах і фабриках, чесно заробляючи на хліб для себе й родини. Одначе Стус уже не може бути просто робітником – увечері повертатися додому, вечеряти, бавитися з сином, а вранці з легким серцем знову прямувати на роботу. У ньому вже посіяне зерно бунту. У 1979 Стус стає членом гельсинської групи захисту прав людини. Навесні 1980 його знову арештовують. Цього разу до розгляду справи Стуса беруться значно ретельніше. Науковий співробітник інституту літератури Арсен Каспрук принагідно (а насправді на замовлення КДБ) пише рецензію на збірку Василя Стуса “Зимові дерева”. Рецензент не скупиться на гучні епітети: “Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер”. Рецензент робить висновок, що “книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до “поета”, що так порочить свою землю і свій народ…”

Вирок – десять років примусових робіт і п’ять років заслання – Стусові винесли не за дії, а власне, за думки. Уже в мордовських таборах Стус зробить спробу відмовитися від радянського громадянства, звернувшись до Верховної Ради СРСР із відповідною заявою: “…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…” Кривавий молох відмовить і в цьому – йому не звикати робити неможливі речі…

Табірні наглядачі знищили збірку, у якій було понад триста віршів. Його відправляють у карцер за те, що читав, обпершись ліктем на нари, і цим самим порушував табірний режим. У ніч із третього на четверте вересня 1985 року Стус помер. Можливо, від переохолодження, адже температура в камері, де він перебував останній час рідко піднімалася вище п’ятнадцяти градусів. Можливо, від удару нарами. Табірний лікар написав звичну в таких випадках “ішемічну хворобу серця”. Усупереч проханню дружини, рідним не дозволили бути присутніми на похороні. Жодних особистих речей не віддали. Перепоховати прах чоловіка й батька теж не дозволили – ув’язнений мав залишатися в місцях позбавлення волі навіть після смерті, аж до закінчення призначеного судом терміну…

Як і Симоненко, Стус передчував свою долю: “Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас…” (“З таборового зошита”). Проте йому таки вистачило життя, аби повністю виконати своє призначення – піднятися до таких незвіданих висот, куди жодна птиця не долітає, людський голос не долинає, звідки чутно тільки кроки Бога. Саме там відкриваються таємниці всіх на світі трагічних шукань і споконвічних осяянь і там уже немає страху смерті:

“Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя”.

                                                                                                                             (Василь Стус)

Наділивши обох Василів талантом, мужністю й непримиренністю, природа, схоже, у жодному випадку не помилилася. Обоє – хай і кожен у різною мірою – виконали свою земну місію. Яскраве тому свідчення – могутній ген усвідомлення себе українцем, який вони посіяли в нащадках. Від місії до месіанства – рукою подати. Що ж, так тому і бути. Сніжинки їхнього Різдва досі ще обпікають наші повіки. А значить – так тому і бути. Не на одну, а на тисячу хвилин мовчання.

Оксана Маляр, викладач гуманітарних дисциплін

Джерело: https://ukrainianpeople.us/  Всеукраїнський журнал «UkrainianPeople»